«Інженери Порозуміння» Карл Плеснер та Олена Ганцяк: «Примирення — це не відмова від правосуддя»

«Мир неможливо утримати силою. Його можна досягнути лише порозумінням».
Стенд з цією цитатою лауреата Нобелівської премії фізика Альберта Ейнштейна — це перше, що впадає у вічі, коли потрапляєш на заняття у «Школу інженерів порозуміння».
У затишній кімнаті з домашнім інтер’єром в приватному будинку під Києвом з травня 2017-го року навчаються майбутні фахівці з побудови миру та залагодженням конфліктів у громадах.
Шістдесят днів тренінгів, 8 місяців практики у громадах і два іспити — так виглядає навчальний рік майбутніх «Інженерів Порозуміння».

«Під словосполученням „Інженерія Порозуміння“ ми розуміємо широкий набір методологій, які націлені на одне: відновлення, розбудову і збереження миру в громаді, що, зрештою, призводить до миру в країні», — так описують мету створення «Школи» її засновники.
Це Український центр Ненасильницького спілкування і примирення «Простір Гідності» та Миротворча організація РАХ (Нідерланди).

На початку грудня тут уже набрали третю групу учнів. Пріоритет віддають представникам східних регіонів України, Одеської та Київської областей.
«У нас в регіоні настільки висока напруга, агресія один до одного, влади до людей, людей до влади, це така вибухонебезпечна суміш, що з тим треба щось робити», — пояснює мотивацію вчитися колишня мешканка нині окупованої Горлівки Марина, яка зараз мешкає в Слов’янську.
Вона певна, що всіх цих подій на Донбасі могло і не бути, якщо б «людей навчили розмовляти один з одним».
Іншого виходу, ніж шукати порозуміння і домовлятися, Марина не бачить.
«З одного боку, я хочу, щоб українська армія звільнила Горлівку. Я навіть готова втратити все своє майно внаслідок бойових дій. Але я не готова до того, що під час наступу можуть загинути близькі мені люди, які там залишились», — пояснює вона.
«Найважливішою ознакою „інженера порозуміння“ має бути людяність та вміння слухати», — описує засвоєне з тренінгів Ольга Новик, яка прийшла за новими знаннями вже з власним досвідом тренера з конфліктології.
Ольга, яка теж мешкає на Донбасі, проводить тренінги для підлітків. Надалі хоче практикувати «Інженерію порозуміння» у школах Донбасу. Каже, що там часто виникають суперечки між місцевими та дітьми-переселенцями.


Наскільки створення «Школи Інженерів Порозуміння» є вчасним, чи готове українське суспільство до процесу примирення і чи може в умовах активних бойових дій бути ефективною робота медіатора «Українська правда. Життя» розпитала у співорганізатора «Школи» Олени Ганцяк та міжнародного сертифікованого тренера з ненасильницького спілкування датчанина Карла Плеснера.
— Одне з гасел вашої «Школи» — мир досягається через порозуміння між людьми. Але чи бачите ви запит в українському суспільстві на це порозуміння? Адже багато людей сприймає тему порозуміння як заклик до прощення та навіть як прояв зради.
Карл Плеснер: Нам треба абсолютно чітко зрозуміти, що примирення — це не є прощення злочинів проти людяності та не є відмовою від правосуддя. Примирення і правосуддя — це два різні процеси, що не обов’язково пов’язані між собою.
У той же час, в будь-якому суспільстві завжди будуть люди готові до примирення і ті, які неготові до нього. Але чи люди, які не готові, мають право відмовляти тим, хто хоче примирення?
Олена Ганцяк: Подорожуючи всією країною, я відчуваю, як суспільство, люди на різних рівнях і різними голосами волають про допомогу в порозумінні. При цьому, прагнучи бути почутими.
Це волання я бачу у кожній суперечці про «свою правду», у ворожнечі та у прагненні помсти.
Це все для мене є ніщо інше як запит на діалог, який проявляється у різних стадіях болю, з різним градусом розчарування та розпачу. Цей запит з’являється від того, що тебе не чують і не розуміють.
Через різні історичні події в Україні колективний біль накопичується протягом місяців, років і навіть сторіч. Та з нашого досвіду роботи у різних регіонах країни, ми бачимо, що накопичений історичний біль суспільства може зціплюватися і трансформуватися через конкретну людину в теперішньому часі задля майбутнього.
Тобто ми не зможемо рухатися далі, не залікувавши ран минулого.
— Чи не зарано говорити про «лікування ран», тобто шукати шляхи порозуміння, поки ці рани надто свіжі? Чи на часі тема порозуміння, коли військовий конфлікт на Донбасі досі в активній фазі?
Карл Плеснер: Так, конфлікт у Донбасі триває, і люди щоденно гинуть. В той же час є люди, які вже завершили свою активну участь у конфлікті, але вони продовжують жити з тим болем, і страждають від свого досвіду.
І декому з таких людей потрібне зцілення та свого роду примирення. Зокрема, як показує мій досвід роботи в інших країнах, подолати пост-травматичний синдром, зцілитися та відновитися допомагає зустріч з колишнім ворогом. І в цьому процесі людям потрібна професійна підтримка.
Крім того, часто психологічно травмовані війною люди почувають себе самотніми у своїх стражданнях і навіть ізольованими у своїх спільнотах. Через те, що не завжди можуть поділитися з кимось цим болем. Адже більшості важко слухати про страждання інших із співпереживанням через свідомий чи підсвідомий страх, що вони самі переповняться болем.
У таких ситуаціях професійний фасилітатор чи медіатор має дуже важливу роль бо може вислухати людину з емпатією, без будь-яких оцінювальних суджень, вслухаючись в її розповідь із співпереживанням, ніби з’єднується з цим болем.
Пройшовши такий процес зболена людина починає виходити з ізоляції та стану самотності з відновленою надією на повернення у мирне життя.
Тому наш досвід показує, що загоювати рани задля примирення ніколи не зарано.
— У вашій школі навчається багато вихідців з Донбасу. Водночас, чи можуть вони бути професійними медіаторами, тобто займати нейтральну позицію, коли чи не кожен тамтешній мешканець є травмований війною і часто має свою власну позицію щодо військового конфлікту?
Олена Ганцяк: «Інженер порозуміння» не обов’язково повинен мати нейтральну позицію, бо він чи вона також людина з серцем, почуттєвою сферою, з власною ідентичністю.
Та це той професіонал, який озброєний своєю людяністю, не відмовляючись від своєї особистої позиції, вміє ніби поставити її збоку на час роботи у конфлікті, щоби могти бачити ситуацію очима сторін та допомогти їм знайти спільну мову.
Для підконтрольної Україні частини Донбасу є велика потреба в таких фахівцях, у медіаторах і фасилітаторах. Адже там є проблеми на тлі великої кількості внутрішніх переселенців.
Наприклад, місцеві переймаються за свої робочі місця, чи не займуть їх переселенці з інших частин Донецької та Луганської областей. Людей варто єднати на ґрунті спільних цінностей, і тут дуже допоможе фахівець.
— Якщо брати світову практику і досвід інших країн, де були військові конфлікти, скільки має минути часу для повного порозуміння всередині суспільства?
Карл Плеснер: Тут багато залежить від суспільства в цілому. Чи переважає в ньому думка, що інша сторона конфлікту — це «нелюди», вороги, які заслуговують лише на ненависть та помсту. Тоді, очевидно, для примирення знадобиться більше часу.
Та якщо вдасться допустити думку, що інша сторона протистояння — це схожі на нас люди, котрі також пережили свої страждання, то шлях до примирення буде набагато коротший.
Для багатьох це звучить дуже суперечливо, тому що ми звикли не бачити у ворогові людину. Процес трансформації образу ворога передбачає побачити у його особі людяність, яку ми бачимо у собі.
Коли повертаємо ворогу риси людини, бажання агресії та насильства заміняється бажанням примирення, бо це є природне прагнення усіх людей.
Олена Ганцяк: Мені подобається слова капелана Івана Гуні про те, що перед тим, як йти на війну, в будь-кому її розумінні, потрібно, в першу чергу, побороти ворога в собі.
Якщо ми розуміємо себе, тоді нам легше уміти розуміти і приймати іншого.
Для початку треба мати зв’язок з собою, і розуміти себе мовою цінностей та потреб. В тому числі, які потреби стоять за нашою агресією.
Уміти визначати свої почуття, стани тіла, що завжди допомагають нам знати наші задоволені чи не задоволені потреби, а також бути відкритими до того, щоби розуміти почуття і потреби за діями інших.
«Інженер порозуміння» має таку професійну місію — допомагати людям відкриватися один одному, розуміти одні одних, налагодивши, в першу чергу. зв’язок з собою.

Посилання на оригінальний текст на «Українській правді»